Побачення з лисицею на скирті соломи...

Напевно, кожен із нас хоч раз у житті насолоджувався тишею. Тією тишею, яка оточує тебе, коли ідеш лісом, а поруч - нікого, тільки легкий морозець та ритмічне порипування свіжого пухнастого снігу під ногами; коли дорогу твою освітлює місяць уповні, і видно, як удень.

Щоб відчути цю тишу, ти ладен відмовитися від благ цивілізації й усамітнитися навіть від рідної сім'ї, не кажучи вже про улюблену роботу, сауну, театр, про теплу затишну квартиру з м'яким кріслом навпроти телевізора.

Полювання розпочинається з екіпіровки. Та, в якій ти йдеш у засідку, - між іншим, дуже відрізняється від звичайної мисливської. Це, передовсім, - хутряні унти й теплі хутряні рукавиці, які легко можна зняти з руки перед пострілом; це - також ватяні штани, кожух, шарф і шматок поліетиленової плівки, якщо раптом піде мокрий сніг. Із собою бажано (а може, й обов'язково) взяти термос міцного чаю або кави. В кишеню можна покласти пачку печива чи солодких сухариків. Підходити до скирти треба обов'язково з підвітряного боку, не пересікаючи звіриних стежок, а тим паче - не йдучи слідом.

До речі, одяг перед полюванням на лиса треба винести на вулицю й провітрити протягом кількох годин на свіжому повітрі.

За своєю природою, звір, як відомо, не бачить нерухомих предметів, якщо вони знаходяться вище трьох-чотирьох метрів. Зате відомо, що інстинктивне чуття його переважає людське в сотні разів.

...Заради такої тиші я й приїхав якось у глибинку Чернігівщини, де вирішив випробувати своє мисливське щастя на відкритому полі. Там ще з літа стояла одинока скирта посеред безкрайого снігового поля.

...Аж ось, нарешті, заповітна скирта соломи. Однак, як вилізти на неї у ватнику й унтах? А ще ж і кожух, рушниця, бінокль, речмішок. З першої спроби, звичайно, не вдалося. Дістався, було, вже майже до вершини, але тут же довелося котитися вниз, тримаючи в руках по пучку соломи.

Нова спроба, вже іншим схилом, виявилася вдалішою. Цьому сприяла й погода: місяць уповні висить просто над головою, видно, як у білі ночі десь у Карелії. Ще й сніг припинився. Сектор огляду - ідеальний. Попереду, за п'ятсот-шістсот метрів. Зліва, метрів за двісті, - вибалок, що заріс непрохідними хащами і реп'яхами. За спиною, на віддалі двох кілометрів, - село.

І ось уже вириваєш у соломі окопчик глибиною зо півтора метри, перед собою кладеш рушницю, боєприпаси, бінокль і все необхідне для подальшого полювання. Ремінець з рушниці відстібнутий, оскільки він може завадити перед пострілом або зачепитися за бінокль чи солому.

Отже, просидівши з півгодини у своєму солом'яному окопчикові, який за той час досить-таки прогрівся, я взяв бінокль і почав вдивлятися у далечінь. Але - жодних ознак звіра. Зате з лівого боку, де лежав речовий мішок із печивом і сухарями, я почув шерхіт і відчув, що хтось почав підкрадатися до моєї провізії. За мить-другу я побачив звичайну сіру мишу-полівку. Вона, геть не зважаючи на мене, вистрибнула на речовий мішок і почала прогризати дірку в брезенті. Поспостерігавши трохи цю зворушливу сценку із польового життя, я прогнав мишу. Хоча людина я не скупа, але ділити свою вечерю з мишами не хотілося. Я легенько вдарив її рукавицею і миша з писком покотилася схилом скирти.

Нахилившись, хотів побачити, як падає миша, і... Від несподіванки я завмер. Під скиртою, стоячи на задніх лапах, а передніми упершись в солому, принюхуючись, стояв величезний вогненно-рудий лис. Умить він зірвався з місця й щодуху кинувся навтьоки до лісу. На білому снігу я чітко бачив ціль, але вирішив не стріляти. Настане ранок, тоді ганяйся за ним півночі полями й вибалками. А тут, у скирті, тепло і затишно. Та й часу для полювання ще чимало.

Виявляється, підійшов до скирти з іншого боку, і, відчувши метушню нагорі, прислуховувався: що ж там відбувається.

До речі, лис вважається дуже кмітливою твариною. Мені доводилося бачити, як лисиці годинами спостерігали за незрозумілими їм явищами, перебуваючи при цьому на незначній віддалі. Мені захотілося пересвідчитися, чи не зрадив родовій звичці і цей його представник.

"Підкріпившись" першими враженнями й адреналіном у кров, спрямував погляд туди, де втікав од мене лис. Й уявіть собі: він, пробігши метрів двісті, зупинився, роздивився круг себе, сів, оглядаючись.

Бінокль у мене досить потужний - шістнадцятикратне збільшення з кутом огляду у п'ятдесят градусів на кожному виході. Отже, я чітко міг спостерігати за поведінкою мого "пришельця ". Посидівши так хвилин п'ятнадцять, лис короткими перебіжками почав наближатися до мене.

Вивіреними, точно розрахованими рухами я дістав із грудної кишені кубик магніту розміром 5x5x5 мм і закріпив його на кінчику ствола замість мушки. Це - моє ноу-хау. Воно слугує для полювання вночі із засідки, коли місцевість укрита білим снігом. Чимало мисливців у таких випадках користуються пластиліном або глиною, виліплюючи із цієї маси збільшену мушку.

А далі було найцікавіше. Не минуло й п'яти хвилин, як мій знайомий наблизився на віддаль пострілу. Прикладаю рушницю, "накриваю" лиса мушкою з магніту і... Пар від мене йде такий, ніби я тільки-но подолав три кілометри з повною викладкою. Від напруги навіть ногу судомою почало зводити. Щоб вгамувати хвилювання, роблю повний видих. А він, лис, спокійненько розташувався за два десятки метрів од мене і дивиться в протилежний бік. Саме звідти невдовзі з'явився ще один лис. Поставивши рушницю на запобіжник, я втягнувся у свій окопчик майже по самі вуха. Ця, друга лисиця, наблизилася до першої майже впритул і почала її обнюхувати. І в цю мить я натиснув на курок. Тишу розітнув оглушливий постріл. Мушка із магніту, звісно, відлетіла вбік і впала кудись у солому. Але рушниця була напоготові для того, щоб розрядитися дуплетом..

Перший лис залишився на тому ж місці, де й сидів, рана виявилася смертельною; другий, зробивши '"свічу", упав поряд. А уже за мить, з останніх сил зіп'явся на ноги і, зробивши кілька стрибків, повалився у замет. Цієї миті я, забувши навіть про судому, ніби з катапульти, вистрибнув зі своєї схованки і побіг до своєї здобичі. Як я й передбачав, перший лис нерухомо лежав на снігу, другий же у передсмертних муках задніми лапами здіймав снігову куряву. Час від часу він піднімав голову й оскалювався гострими, як голки, зубами. Та невдовзі зробив останній глибокий видих.

А довкола стояла неймовірна тиша і здавалось, що не буде їй ні кінця, ані краю.

В.Олексієвський