З нетерпінням чекаю кожного немера «ПтР»,
сподіваючись почути відгук від кінологічної спільноти на моє запрошення
до діалогу. З радістю і подякою проштудіював в новорічному № 1 за 2012
рік статтю В. Козака «Російський гончак, як одвічна тема». Оцінивши
компетентність статті і автора в «одвічній темі», природно, маю і свою
точку зору в деяких питаннях.
За відсутності історичної інформації тільки наші
логічні міркування (у кожного свої) можуть дати уявлення про питання
потреби наших далеких предків у спілкуванні їх з тією чи іншою породою
собак. У тім і суть, що походження р.г. для філолога й історика стало
очевидним у Росії тільки з появою письмових джерел на початку 17 ст.
А
ось спілкування предків із собаками для охорони і знищення хижаків
відоме з доісторичного періоду. Хай як називали наші предки своїх собак,
однак доцільно зазначити, що кожна порода собак мала господарче й
промислове значення.
Предки р.г. поширилися з південного заходу Русі на
північний схід – це точно за логікою і бездоказово. Тоді виникає
питання: а чому гончаки з Галича чи Кологриву – Червоної Русі – повинні
були мати зріст 14-17 вершків (62-67 см), міцну структуру, добре
розвинені м’язи, густий підшерсток на шиї, що утворює гриву, як у вовка,
описані тими ж Брокгаузом і Ефроном? Щоб уполювати зайця-русака? Так на
нього наші предки не полювали. А подібну структуру і шерстний покрив
мали і сторожові вівчарки для того, щоб мати силу і захист у бою з тим
же вовком, споконвічним внутрішньовидовим ворогом, і риссю. А назву
«гончак», думаю, дали за те, що вони гнали утікаючого ворога аж поки той
не вмирав, при цьому розвиваючи і злобу до нього, р.г. – це природжений
боєць з вовком.
Це, так би мовити, логічний висновок про спадщину. А
що ж ближче до нас? Людина, яку створив Господь, виявилася не такою, як
він хотів. Меркантильність, корисливість затьмарили їй розум, у тому
числі і в мисливському собаківництві. Чого тільки не робили з породами
гончаків у Російській імперії! Схаменулися лише в 19 ст., коли майже
знищили р.г., отриманого від предків. Але це окрема тема.
Та коротко зупинимося на діяльносі М.П.Кішенського.
Ось погляд на нього Р.І. Шияна – видатного російського гончатника.
Позитивно оцінюючи його діяльність як зачинателя формування породи р.г.
проявив повну нікчемність у псовому полюванні, не знайшов контакту з
М.П. Губіним, який ігнорував праці М.П. Кішенського за його твердження,
що р.г. має своїм предком буанзу з Індії. Однак і Кішенський, і М.П.
Глібов, описують р.г. ідентично: рослий, порівняно високий на ногах,
могутній, звіруватий, з вовчою головою, м’язистий, з довгою шерстю та
густим підшерстком, демонструючи схожість з вовком, так званою
звіруватістю, з обов’язковою загривиною на шиї (Р.І.Шиян: Р.Г.
ст.29-37).
Та не всі власники зграй гончаків вели хаотичну
племінну роботу. Згадаймо тут нашого земляка Е. Дриянського і його
незрівнянні «Записки мелкотравчатого», його сучасників графа Кереева,
доїзжачого Феотена з їх зграєю старинних руських гончаків. Тому я не
вірю, що з відміною кріпосного права в 1861 році і зі знищенням
вовкогінних зграй, в час більшовицького перевороту, повністю згинула
р.г. Залишились, свідоцтво чому поява в наш час справжніх р.г. Їх мало,
але треба шукати і відновлювати породу.
Тут я з власної практики заперечую, що вовкогінні
гончаки поступаються чуттям будь-яким гончакам, що спеціалізуються по
хутровому звіру. Це помилкове припущення, що слід красного звіра краще
пахне. Хто його з нас нюхав? Кому гончаки про це сказали? Мета гону
хутрового звіра і хижака відрізняється тим, що гончак, гонячи зайця, на
генетичному рівні знає, що сьогодні він матиме добру страву, а гонячи
хижака, навіть куницю, розуміє, що не знищивши його, позбудеться свого
харчу. Оце й усе.
Знаю, що всі звіруваті гончаки ганяють і зайців в
залежності від ступеня чуття і в’язкості. От тільки скільки їх
зосталося: з хорошим чуттям, в’язких, голосних? Ось над чим треба думати
і що вирішувати.
«Усі ці породи мають різне мисливське призначення –
відповідно до вимог сучасних мисливців», – пише В.Козак. Це правда,
кожному своє, але тут є одне «але» – рано чи пізно гончак, ганяючи
зайця, зустрінеться в лісі з вовком. Мені потрібен р.г., який задушить
вовка і, виправивши скол, продовжить гнати зайця. Є такі р.г., які ще
душать вовків, є! Я про це вже писав, як 2005 р. мій Ридай задушив
вовка-переярка, але від того вовка, якого задушив УАЗом фермер Пожок П.,
зростом 70 см, вагою 64,6 кг, мабуть, став би жертвою. Однак цей вовк
жодного разу не заважав ганяти йому лисицю коло його гнізда. Чому? По
голосу відчував, що так просто його не здолає. Вовки ж не дурні. Або,
наприклад, р.г. Альта Синіцина В.В. взяла слід двох вовків, повела їх і
задушила пораненого материка. Є, насправді й вовки, і р.г., які їх
душать. Хто хоче, той знайде!
Та справа тут зовсім у іншому. Порятунок потопаючого
– справа самого потопаючого, - це сьогоднішня державна позиція щодо
р.г. (та й а.р.г. теж!). Тих р.г., яких я залишив як куратор гончаків
Харківського УТМР у 1983 р., сьогодні я не знайшов ні за кількістю
власників, ні за їх якістю. Наприклад, З.Г.Дмитрієва, керівник
Харківського ФМСУ, сказала мені, що в Харкові лишилося всього два
гончаки (а.р.г.) у Косенка П.І. і все. На виставці гончаків у березні
2011 р було виставлено 36 одиниць р.г., а в червні 2011 р. на
Всеукраїнській у Дніпропетровську – 17, в Олександрії – 30 р.г. При
цьому, типових р.г. було всього 2. Причина цього банальна – гончаки в
Україні, з погляду держави, цілком зайві собаки. Усе тримається на
ентузіазмі шанувальників полювання з гончаками.
То хто ж винен в тому? Спрощуючи питання, назвемо
двох винуватців, – державу і кінологічні кадри, бо домінантне право в
племінному питанні всього тваринництва належить державі. Саме їй під
силу регулювати стандарти.
Отут, пане Козак, почавши свою статтю «во здравіє»,
закінчили «за упокой» – колабораціоністськи до мисливської спільноти
загалом. Що, в Україні перевелися вовки і їх навіть при нагоді не треба
нищити? Тоді нагадую, що, за заявою мисливствознавців, вовки в Росії
знищують річний приріст копитних. Думаєте, в Україні менше? Наприклад,
харківська облрада УТМР звітувала про знищення в 2010 р понад 70 вовків.
Це ж скільки копитних збережено!
Козак маєте рацію стосовно того, що хто хоче
полювати зайців, то варто повернутися до довоєнного часу, коли в Україні
половина гончаків називалась русько-польські. І я стверджую, що вони,
маючи красиві голоси, відмінно ганяли зайців. Пам’ятаю, як бідкався мій
учитель Прокопенко Анатолій Андрійович з приводу того, що він, будучи
делегатом кінологічного з’їзду 1925 р не домігся затвердження стандарту
українського гончака – того самого русько-польського, як національної
породи.
Але р.г., як бійця з вовком ніхто і не нав’язує, я
просто констатую факт, що те, що нині зветься р.г. насправді ним не є.
На жаль назвати його «зайцегоном» язик не повернеться. Не ганяють же
вони його, а відганяють – у кращому разі. 17 % гончаків, що заробили
дипломи на Дніпропетровських випробуваннях восени 2011 р. (Турчин М.П.),
є цьому наочним прикладом.
Я також не вірю в інформацію з Росії, що якийсь там
гончак заробив 2 чи 3 Д-І ст. У моїй практиці такого не було ніколи, а
відсудив я близько 2000 гончаків, і за весь час присудив 4 Д-І. Двадцять
років запрошував Пашкова С.М. – куратора р.г., на змагання в Ростовську
обл. на зайця-русака. Так і не діждався.
Якось Р.І. Шиян у своєму листі до мене заявив, що в
Росії є мафія в комісії РФОС по гончим, що там існує прейскурант на
дипломи. Ось тут ми підійшли до другої причини загибелі р.г. Нинішні
експерти просто не знають р.г. Наочний приклад – у червні 2011 р я
спостерігав експертизу р.г. московським експертом Всеросійської
категорії Гурським Ю.В., який на Дніпропетровській виставці гончакам з
2-3 пороками давав оцінки «відмінно» і «ДД». Не маючи права втручатися в
експертизу, я покликав Головного експерта виставки Турчина М.П. і
заявив йому про свою позицію щодо цього питання. Та марно… Навіть
чемпіон виставки не відповідав потребам стандарту.
Що ж робити? Відповідь на це питання дають фахівці в
полюванні на сторінках «ПтР». Це В.Щербак (№ 11, 2011 р.) та І.Горбенко
(№ 9, 2011 р.)
1. Упорядкувати мисливське господарство і полювання
під державним статутом, виокремивши його в самостійне міністерство,
депертамент чи управління, укомплектувавши його мисливствознавцями та
залучивши до нього науку.
2. Головна суть мисливського господарства і полювання – і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь.
3. Усе мисливське собаківництво підпорядкувати одному органу.
4. Зберегти громадські об’єднання до районних організацій.
5. Контроль за діями державного мисливського органа доручити одному інспекційному управлінню.
6. Усю нормативну документацію з мисливського
собаківництва доручити кінологічній раді як незалежному органу, звітному
тільки з’їзду. Особливо Правила випробувань, які діють проти вимог
часу.
7. Заохотити до створення секцій кровного
собаківництва при облрадах, а в районах сприяти діяльності клубів за
породами під керівництвом кураторів порід.
Звертаю увагу на підготовку і прийняття Правил
випробувань гончих. Нинішні Правила – ворожі для оцінювання робочих
якостей гончих. Підтримую обурення гончатників з приводу протистояння
між УТМР, КСУ, ФМСУ, тобто п.3 моїх пропозицій є надзвичайно актуальним.
0 коментарі:
Дописати коментар