Пошук і добір підранка копитних — одна з найвідповідальніших частин мисливської практики, яка потребує досвіду, витримки та вміння мислити так само уважно й послідовно, як і сама дика тварина. Підранок поводиться зовсім не так, як здоровий звір, і його рухи визначаються болем, інстинктом самозбереження та середовищем, у якому він намагається сховатися. Тому мисливець має розуміти логіку втечі, уважно читати сліди та не поспішати з діями, аби не втратити шанс швидко знайти й добрати тварину.
Розпочинається робота завжди з оцінки місця першого пострілу. Навіть якщо здається, що тварина «пішла чисто», досвідчений мисливець обов’язково знайде дрібні ознаки поранення: краплю крові, клаптик шерсті, відбиток копита, у якому видно зміщення ваги, або ж характерну борозенку на ґрунті. Іноді підранок тікає так стрімко, що перші кілька десятків метрів не містять жодного видимого знаку, але варто тільки уважно роздивитися напрямок руху — і картина починає прояснюватися. Козуля, олень чи кабан після поранення зазвичай беруть напрямок у найгустіше місце угіддя, часто до ярів, боліт чи захаращених ділянок, де почуваються більш захищено.
Найскладнішим моментом є правильно оцінити ступінь поранення. Легка кров без піни й домішок може зовсім не означати смертельного влучання — такий звір здебільшого піде далеко, тримаючись рівного темпу, поступово зникаючи серед лісових масивів. Якщо ж кров темна та густа, залишена широкими плямами на снігу або ґрунті, то, найімовірніше, поранення глибше, і тварина час від часу лягає. У холодну пору сліди особливо читабельні: згустки, розбризки, характерні відбитки копит, що «зісковзують» у бік болючої ноги, — усе це дає змогу мисливцю встановити траєкторію руху майже безпомилково.
Підранок ніколи не рухається прямою лінією, особливо коли біль посилюється. Через кожні сто чи двісті метрів звір може різко міняти напрям, обираючи більш суміжні для схованки місця. У ярах він рухається повільніше, у густих кущах — обережніше, а на відкритих ділянках намагається перетнути їх швидко, часто під кутом, щоб ускладнити переслідування. Мисливець, що розуміє цю логіку, не буде йти навмання, а відновлюватиме загальний «малюнок» втечі й зможе передбачити, де тварина могла лягти востаннє.
Особливо уважним треба бути на зломах сліду, у місцях, де копитні різко змінюють швидкість або напрям. Тут часто залишаються найцінніші підказки: кров на нижніх гілках, сліди боротьби з хащами, дряпини на землі, а іноді й місце короткого лежання. Якщо тварина лягла, а потім знову піднялася, сліди виходу завжди свіжіші за вхідні — і за кольором крові, і за структурою відбитків. Так можна визначити, наскільки далеко вона могла відійти наступного разу. Важливо не намагатися наздогнати підранка бігом — це лише збільшує шанс того, що звір піде на довгі кілометри, залишаючи все менше слідів.
Собаки — незамінні помічники, але навіть із ними мисливець має зберігати тишу та дисципліну. Норники й лайки працюють по підранку по-різному: перші більш акуратно, другі — інтенсивніше, але обидва типи собак беруть слід упевнено, коли не збиті поспіхом та зайвими командами. Потрібно дозволити їм вести, не наполягати на власному рішенні та уважно стежити за поведінкою собаки: зміна темпу, підхвістя, короткі кружляння в одному місці часто вказують, що підранок зовсім близько.
Коли пошук наближається до завершення, поведінка звіра стає все більш передбачуваною. Підранок, який ослаб, частіше намагається піднятися на пагорб або лягти під захистом повалених дерев. Саме такі місця слід перевіряти передусім. І найголовніше — не форсувати фінальну дистанцію. Останні метри завжди найнебезпечніші: як олень, так і кабан у стані агонії здатні ринутися на мисливця, і тут важлива твердість руки, витримка та точність.
Правильна робота по підранку — це не гонитва, а вдумлива, уважна й майже аналітична діяльність, де кожна дрібниця має значення. Чим більше мисливець знає про поведінку звіра, тим швидше й гуманніше завершиться справа, а природа отримає до себе ставлення, на яке справді заслуговує.
Коментарі
Дописати коментар