Кожна екосистема тримається на рівновазі — між травоїдними, хижаками, середовищем і людиною. У мисливських угіддях ця рівновага має особливе значення, адже від неї залежить не лише стан дикої природи, а й стабільність популяцій промислових видів, можливість законного полювання, успішність розведення звірів і навіть безпека людей. Проте останніми роками мисливці дедалі частіше стикаються з проблемою надмірної кількості хижаків — лисиць, вовків, єнотовидних собак, борсуків, бродячих псів. І коли хижаків стає занадто багато, це завжди сигнал тривоги для господарів угідь.
Надлишок хижаків насамперед б’є по дрібній дичині — зайцю-русаку, фазану, тетеруку, куріпці, качці. У природі ці види й без того мають високий рівень природної смертності, тому навіть невелике зростання тиску хижака призводить до обвального падіння чисельності. Лисиця чи єнот, що проникають у місця гніздування, знищують кладки яєць або пташенят ще до того, як ті піднімуться на крило. Молоді зайці, не маючи достатньої маси для втечі, стають легкою здобиччю. Так зникає відтворення — а це головний удар по майбутніх мисливських сезонах.
Вовк — окрема історія. Цей хижак стоїть на вершині харчового ланцюга, і коли його популяція перевищує природну норму, він починає виходити за межі звичних угідь. Звір шукає корм, і часто жертвою стає не лише дика дичина, а й домашня худоба. Пастухи і фермери особливо гостро відчувають наслідки — роздерті вівці, телята, іноді навіть собаки. Більш того, великі зграї вовків змінюють поведінку інших тварин: козулі, олені, кабани стають обережнішими, йдуть з певних ділянок, руйнуючи традиційні кормові маршрути. Для мисливців це означає зменшення зустрічей із дичиною, а для екологів — порушення внутрішньої структури біоценозу.
Є ще один непомітний, але небезпечний наслідок — розповсюдження хвороб. Лисиці, єнотовидні собаки та вовки є природними переносниками сказу, трихінельозу, лептоспірозу та інших зоонозів, небезпечних і для людини, і для свійських тварин. Коли хижаків багато, хвороба поширюється блискавично: заражена особина контактує з іншими, полює в селах, залишає сліди, заражає падло, яке потім поїдають інші тварини. Так виникають спалахи, які змушують оголошувати карантин, забороняти пересування мисливців і собак, обмежувати полювання.
Погіршується також поведінковий баланс угідь. Хижак, який не має природних ворогів і не відчуває тиску людини, втрачає обережність. Лисиці й вовки можуть з’являтися біля населених пунктів, не боячись шуму або запаху людини. Це загрожує не лише свійським тваринам, а й людям — особливо дітям, які можуть натрапити на скажену чи агресивну особину.
Не варто забувати і про економічний аспект. Мисливське господарство — це система, де все взаємопов’язано: менше дичини — менше продажу ліцензій, менше фінансування для відновлення біотопів, підгодівлі, охорони. Збитки від надлишку хижаків можуть бути більшими, ніж здається на перший погляд, бо вони зачіпають усю галузь — від догляду за угіддями до розвитку мисливського туризму.
Регулювання чисельності хижаків — питання не помсти, а господарської доцільності. Природа не любить крайнощів: якщо знищити хижаків повністю — розмножиться гризун, якщо не контролювати — зникне дрібна дичина. Тому грамотне мисливське господарство завжди прагне до балансу. Для цього використовують облік слідів, фотопастки, спостереження за поведінкою тварин. На основі даних формують плани добування, погоджені з екоінспекцією та лісовими службами.
Дуже важливо не плутати хижаків природних і здичавілих. Бродячі собаки та кішки, залишені людьми, часто наносять навіть більшу шкоду, ніж вовк. Вони полюють без інстинкту виживання, вбивають задля гри, і знищують молодняк зайців, куріпок, фазана. У таких випадках втручання людини — необхідне. Ефективним залишається відлов, профілактичні заходи, стерилізація або передача в притулки.
Мисливець має не лише стріляти, а й думати як природоохоронець. Спостерігаючи за балансом у природі, він бачить закономірності, які підказують, коли потрібно втрутитись, а коли краще дати природі зробити своє. Контроль чисельності хижаків — це складна, але потрібна робота, що дозволяє зберегти багатство дикої природи, забезпечити рівновагу між усіма видами і передати наступним поколінням здорові, життєздатні угіддя.
Коментарі
Дописати коментар